Мустафа Кемаль Ататюрк тур. Mustafa Kemal Atatürk
1-й Президент Туреччини
Час на посаді:
29 жовтня 1923 — 10 листопада 1938
Попередник	посада заснована
Наступник	Ісмет Іненю
1-й Прем'єр-міністр Туреччини
Час на посаді:
3 травня 1920 — 24 січня 1921
Попередник	посада заснована
Наступник	Февзі Чакмак
Народився	19 травня 1881(1881-05-19)
Помер	10 листопада 1938(1938-11-10) (57 років)
Національність	Турок
Релігія	Іслам сунітської течії
Особистий підпис

Мустафа Кемаль Ататюрк (тур. Mustafa Kemal Atatürk, Газі Кемаль Мустафа), ім'я при народженні — Алі Різа оглу Мустафа (тур. Ali Rıza oğlu Mustafa), до 1934 Мустафа Кемаль Паша (* 19 травня 1881 — † 10 листопада 1938) — видатний державний і політичний діяч Туреччини, турецький генерал; перший президент Туреччини; лідер Турецької війни за незалежність проти поділу колишньої Османської імперії після 1-ї Світової війни.

Біографія[ред. • ред. код]

Походження, дитинство і освіта[ред. • ред. код]

Народився в 1880 або 1881 (достовірних відомостей про дату народження немає; згодом Кемаль вибрав датою свого народження 19 травня — день початку боротьби за незалежність Туреччини) у кварталі Ходжакасим оcманського міста Салоніки (нині Греція) в сім'ї дрібного лісоторговця, колишнього митного службовця Алі Риза-ефенді і його дружини Зюбейде-ханим, і йому було дано поширене тоді серед оcманських мусульман ім'я Мустафа («обраний»). Його батько, мабуть, був за походженням албанцем, мати — можливо македонка (достовірних відомостей немає); в сім'ї говорили по-турецьки та сповідували іслам, хоча серед противників Кемаля в Османській імперії було поширена думка, що його батько належав до іудейської секти Денмен, одним з центрів якої було місто Салоніки. Він і його молодша сестра Макбуль Атадан були єдиними дітьми в сім'ї, які дожили до дорослого віку, решта померли в ранньому віці.

Мустафа був активною дитиною і мав запальний і надзвичайно незалежний характер. Замість спілкування з однолітками чи сестрою хлопчик віддавав перевагу самотності та незалежності. Він нетерпимо ставився до думки оточення, не любив іти на компроміси й завжди прагнув слідувати обраному для себе шляху. Звичка прямо висловлювати все, що він думає, принесла Мустафі в дальшому житті чимало клопоту, і з нею він нажив численних ворогів.

Мати Мустафи, ревна мусульманка, хотіла, щоб її син вивчив Коран, але її чоловік, Алі Різа, схилявся до того, щоб дати Мустафі сучаснішу освіту. Подружжя ніяк не могло прийти до компромісу, і тому, коли Мустафа досяг шкільного віку, його спочатку віддали в школу Хафіза Мехмет-ефенді, що розмістилася в кварталі, де жила сім'я. Його батько помер в 1888 році, коли Мустафі було 8 років. 13 березня 1893 він, відповідно до свого прагнення, бувши у віці 12-и років, поступив у підготовчу військову школу в Салоніках Selânik Askerî Rüştiyesi in Selânik, де вчитель математики дав йому друге ім'я Кемаль («досконалість»).

У 1896 році його зараховано у військову школу (Manastır Askerî İdadisi) у м. Монастір (нині Бітола в Македонії). 13 березня 1899 вступив до Оcманського військового коледжа (Mekteb-i Harbiye-i Şahane) в Константинополі, столиці Османської імперії. На відміну від колишніх місць навчання, де панували революційні і реформаторські настрої, коледж у Константинополі був під жорстким контролем султана Абдул-Хаміда II.

10 лютого 1902 поступив в Оcманську академію генштабу (Erkân-ı Harbiye Mektebi) в Константинополі, яку закінчив 11 січня 1905. Відразу по закінченні академії, його заарештовано за звинуваченням у протизаконній критиці абдулхамідовського режиму і після декількох місяців під вартою заслано в Дамаск, де в 1905 році він створив революційну організацію Ватан («Батьківщина»).

Початок служби. Младотурки[ред. • ред. код]

У 1905–1907 роках разом з Лютфі Мюфіт-беєм (Оздешем) служив у 5-ї армії, дислокованої в Дамаску. У 1907 році Мустафа Кемаль був підвищений у званні і отримав направлення в 3-у армію в місто Монастир.

Вже під час навчання в Салоніках Кемаль брав участь у революційних товариствах; після закінчення Академії приєднався до младотурків, брав участь у підготовці та проведенні Молодотурецької революції 1908; згодом, зважаючи на розбіжності з лідерами Молодотурецького руху, тимчасово відійшов від політичної діяльності.

1908 року Мустафа Кемаль брав участь у молодотурецькій революції.

У 1910 Мустафа Кемаль був направлений у Францію, де був присутній на Пікардійських військових маневрах. У 1911 почав служити в Константинополі, в Генштабі збройних сил. На війні, що почалася в 1911 з штурму Тріполі італійцями, Мустафа Кемаль разом з групою своїх товаришів бився в районі Тобрука і Дерну. 22 грудня 1911 Мустафа Кемаль здобув перемогу над італійцями у битві під Тобруком, а 6 березня 1912 був призначений на посаду командувача османськими військами в Дерен.

Був на фронтах італо-турецької (1911–1912 роки), другої Балканської та Першої світової війн, де за вмілі командирські якості отримав титул «паша»,який перекладається як генерал.

У жовтні 1912 року почалася Балканська війна, в якій Мустафа Кемаль брав участь разом з військовими підрозділами з Галліполі і Болайира. Він зіграв велику роль у справі відвоювання Дідімотіхона (Діметокі) і Адріанополя у болгар. У 1913 Мустафа Кемаль був призначений на посаду військового аташе в Софії, де в 1914 він отримав звання підполковника. Там Мустафа Кемаль прослужив до 1915, коли був направлений в Текірдаг для формування 19-ї дивізії.

Кемаль у Першій світовій війні[ред. • ред. код]

Ататюрк, у той час командувач армією, (1918).

На початку Першої світової війни Мустафа Кемаль успішно командував турецькими військами у битві за Чанаккале (див. Дарданельська операція). 18 березня 1915 англо-французька ескадра спробувала пройти протоку Дарданелли, однак зазнала важких втрат. Після цього командування Антанти ухвалило рішення висадити десант на півострові Галліполі. 25 квітня 1915 англо-французи, що висадилися на мисі Арибурну, були зупинені 19-ою дивізією під командуванням Мустафи Кемаля. Після цієї перемоги Мустафа Кемаль був підвищений до звання полковника. 6-7 серпня 1915 англійські війська знову перейшли в наступ з півострова Арибурну.

Під час висадки військ Австралійського і Новозеландського корпусу та інших британських частин на Галліпольський півострів в ході Дарданелльської операції, в найбільш розпачливий момент битви, вранці 25 квітня 1915 року, в наказі дня для свого 57-го полку Кемаль написав: «Я не наказую вам наступати, я наказую вам померти. Поки ми будемо вмирати, інші війська і командири зможуть прийти і стати на наші місця.» Весь особовий склад 57-го полку загинув до кінця бою. 6 — 15 серпня 1915 група військ під командуванням німецького офіцера Отто Сандерса і Кемаля зуміла перешкодити успіху британських сил при висадці в затоці Сувла. Наступними були перемога при Кіречтепе (17 серпня) і друга перемога при Анафарталарі (21 серпня).

Після битв за Дарданелли Мустафа Кемаль командував військами в Адріанополі і Діярбакирі. 1 квітня 1916 він був підвищений в дивізійні генерали (генерал-лейтенант) і призначений командувачем 2-ї армії. Під його командуванням 2-а армія на початку серпня 1916 зуміла ненадовго зайняти Муш і Бітліс, але незабаром була вибита звідти росіянами. Після короткострокової служби в Дамаску і Халебі Мустафа Кемаль повернувся в Константинополь. Звідси разом з наслідним принцом Вахідеттіном ефенді відправився в Німеччину на лінію фронту для проведення інспекції. Після повернення з цієї поїздки серйозно захворів і був відправлений на лікування до Відня і Баден-Бадену.

15 серпня 1918 повернувся в Халеб на посаді Командира 7-ою армією. Під його командуванням армія успішно оборонялася від атак англійських військ. Після підписання Мудроського перемир'я (капітуляції Османської імперії) (30 жовтня 1918 року) був призначений на посаду командувача групою військ швидкого реагування. Після розпуску цієї армії Мустафа Кемаль 13 листопада 1918 повернувся до Константинополя, де почав працювати в Міністерстві оборони.

1919 — очолив національно-визвольний рух проти Антанти, що привів до проголошення Турецької республіки. 1921 сформував тимчасовий уряд в Анкарі. 1923 після проголошення республіки став її першим президентом; правив авторитарно, впроваджуючи реформи, що мали європеїзувати і модернізувати Туреччину (зокрема, скасування багатоженства і емансипація жінок, реформа законодавства і освіти, заміна арабської абетки латинською, мусульманського календаря — Григоріанським). Дбав Ататюрк і про розвиток промисловості.

Смерть[ред. • ред. код]

1934 року турецький парламент надав йому ймення Ататюрк (перекладається як батько турків,хоча деякі турки перекладають як Великий турків. Мустафа Кемаль Ататюрк помер 10 листопада 1938 року від цирозу печінки, оскільки в останні роки свого життя зловживав алкоголем, що було пов'язане з важкими моральними навантаженнями.

Організація Анкарського уряду[ред. • ред. код]

Підписання Портою капітуляції змусило приступити до планомірного роззброєння і розформування Османської армії. 19 травня 1919^[1] Мустафа Кемаль як інспектор 9-ої армії прибув до Самсуна. 22 червня 1919 в Амація він оприлюднив циркуляр (Amasya Genelgesi), який свідчив, що незалежність країни знаходиться під загрозою, а також оголошував скликання депутатів на Сіваський конгрес.

8 липня 1919 Кемаль звільнився з османської армії; султанський уряд видав ордер на його арешт; згодом він був засуджений in absentia (заочно) до смертної кари. 23 липня — 7 серпня 1919 року в Ерзурумі відбувся з'їзд (Erzurum Kongresi) 6-ти східних вілайєтів імперії, за яким пішов Сіваський конгрес, проведений з 4 по 11 вересня 1919 року. Мустафа Кемаль, який забезпечив скликання і роботу цих конгресів, таким чином визначив шляхи порятунку вітчизни. 27 грудня 1919 Мустафу Кемаля з радістю зустріли жителі Ангори (Анкари).

Після окупації Константинополя військами Антанти і розпуску оттоманського парламенту (16 березня 1920), Кемаль скликав у Ангорі власний парламент — Великі національні збори Туреччини (ВНСТ), перше засідання якого відкрилося 23 квітня 1920 року. Сам Кемаль був обраний головою парламенту і главою уряду Великих Національних Зборів, що тоді не визнавалося жодною з держав. Основним безпосереднім завданням кемалістів була боротьба з вірменами на північному сході, з греками — на заході, а також — з окупацією Антантою «турецьких» земель та продовженим де-факто режимом капітуляцій.

7 червня 1920 Ангорський уряд оголосив недійсними всі колишні договори Османської імперії; крім того, Великі національні збори Туреччини(уряд) відкинули і в кінцевому підсумку, шляхом військових дій, зірвали ратифікацію підписаного 10 серпня 1920 року між султанським урядом та країнами Антанти Севрського договору, який вони вважали несправедливим щодо турецького населення імперії.

Реформи[ред. • ред. код]

Ататюрк провів ряд реформ у галузі права, мови, культури і побуту. Дотримувався політики дружби з СРСР, вважаючи її необхідною гарантією незалежності Туреччини. Ініціатор укладення договорів Туреччини з РСФРР (16 березня 1921) та Закавказькими радянськими республіками (13 жовтня 1921). Вів переговори з Надзвичайною місією УРСР до Туреччини на чолі з М. В. Фрунзе, внаслідок чого в Анкарі 2 січня 1922 було підписано договір про дружбу і братерство між Туреччиною і УРСР. 17 грудня 1925 року уклав договір про нейтралітет між Туреччиною та СРСР.

Реформа владної вертикалі[ред. • ред. код]

29 лютого 1924 відбулася остання традиційна церемонія п'ятничного відвідування останнім халіфом Туреччини мечеті в Константинополі. На наступний день, відкриваючи чергове засідання Великих національних зборів Туреччини, Мустафа Кемаль вимовив обвинувальну промову з приводу вікового використання ісламської релігії в якості політичного інструменту, зажадав повернути її «істинному призначенню», терміново і найрішучішим чином врятувати «священні релігійні цінності» від різного роду «темних цілей і прагнень». 3 березня на засіданні ВНСТ під головуванням М. Кемаля були прийнято, серед інших, закони про скасування в Туреччині шаріатського судочинства, передача вакуфного майна в розпорядження створюваного генерального управліннями вакуфом.

Також передбачалася передача всіх наукових та навчальних закладів у розпорядження міністерства освіти, створення єдиної світської системи національної освіти. Дані розпорядження поширювалися і на іноземні навчальні заклади, і на школи національних меншин.

• Скасування султанату (1 листопада 1922 року).
• Створення Народної партії та встановлення однопартійної політичної системи (9 вересня 1923 року).
• Проголошення Республіки (29 жовтня 1923 року).
• Скасування халіфату (3 березня 1924 року).

Перетворення в правовій сфері:

• Скасування меджелле (зводу законів, що ґрунтуються на шаріаті) (1924 — 1937 роки).
• Прийняття нового Цивільного кодексу та інших законів, в результаті чого став можливим перехід на світську систему державного правління.

Суспільні зміни[ред. • ред. код]

У 1926 році був прийнятий новий Цивільний кодекс, де встановлювалися ліберальні світські принципи цивільного права, визначалися поняття власності, володіння нерухомим майном — приватне, спільне і т. д. Кодекс був переписаний з тексту швейцарського цивільного кодексу, тоді — найпрогресивнішого в Європі. Таким чином пішов у минуле Меджелле — звід османських законів, а також Земельний кодекс 1858 року.

• Надання жінкам рівних з чоловіками прав (1926-34 роки).
• Реформа головних уборів і одягу (25 листопада 1925 року).
• Заборона на діяльність релігійних осередків й орденів (30 листопада 1925 року).
• Закон про прізвища (21 червня 1934 року).
• Скасування приставок до імен у вигляді прізвиськ і звань (26 листопада 1934 року).
• Введення міжнародних систем часу, календаря і мір (1925-31 роки).

Аграрна реформа[ред. • ред. код]

В аграрній політиці держава розподіляла серед безземельних і малоземельних селян націоналізовану державну, вакуфну власності, а також землі християн, що померли або залишили Туреччину. Після курдського повстання шейха Саїда були прийняті закони про скасування натурального податку ашариту та ліквідації іноземної тютюнової фірми «Режі» (1925). Держава заохочувала створення сільськогосподарських кооперативів.

Економічні реформи[ред. • ред. код]

Одним з основних перетворень Кемаля на початковому етапі становлення нової держави стала економічна політика, яка визначалася нерозвиненістю його соціально-економічної структури. З 14 млн населення близько 77% проживало в селах, 81,6% було зайнято в сільському господарстві, 5,6% — у промисловості, 4,8% — в торгівлі і 7% — у сфері послуг. Частка сільського господарства в національному доході становила 67%, промисловості — 10%. Більша частина залізниць залишалася в руках іноземців. У банківській справі, страхових компаніях, муніципальних підприємствах, в гірничодобувних підприємствах також панував іноземний капітал. Функції Центрального Банку виконував Оттоманський банк, контрольований англійським та французьким капіталом. Місцева промисловість за окремим винятком була представлена ​​ремеслом і дрібними кустарними промислами.

У 1924 році за підтримки Кемаля і низки депутатів Меджлісу був заснований Діловий банк. Вже в перші роки діяльності він став власником 40% акцій компанії «Тюрк тельсіз телефон Таш», побудував найбільший тоді в Анкарі готель «Анкара-палас», купив і реорганізував фабрику вовняних тканин, надав кредити кільком Анкарським торговцям, які постачали на експорт тіфтік і вовну.

Найважливіше значення мав Закон про заохочення промисловості, який набув чинності з 1 липня 1927 року. Відтепер промисловець, що мав намір будувати підприємство, міг отримати безоплатно земельну ділянку до 10 га. Він звільнявся від податків на криті приміщення, на земельну ділянку, на прибуток тощо. На матеріали, імпортовані для будівництва та виробничої діяльності підприємства, не накладалися митні збори та податки. У перший рік виробничої діяльності кожного підприємства на вартість продукції, що випускається їм продукції встановлювалася премія в 10% вартості. Для підтримки курсу турецької ліри і торгівлі валютою в березні 1930 р. був заснований тимчасовий консорціум, до якого увійшли всі найбільші національні та іноземні банки, що діяли в Стамбулі, а також міністерство фінансів Туреччини. Через шість місяців після створення консорціуму було надано право емісії. Подальшим кроком в упорядкуванні грошової системи і регулювання курсу турецької ліри стало заснування в липні 1930 р. Центрального банку, який розпочав свою діяльність у жовтні наступного року. З початком діяльності нового банку консорціум був ліквідований, а право емісії перейшло до Центрального банку. Таким чином, Оттоманський банк перестав грати домінуючу роль в турецькій фінансовій системі.

• Скасування системи ашарит (застарілого оподаткування сільського господарства).
• Заохочення приватного підприємництва в сільському господарстві.
• Створення зразкових сільськогосподарських підприємств.
• Видання Закону про промисловість і створення промислових підприємств.
• Прийняття 1-го і 2-го планів індустріального розвитку (1933-37 роки), будівництво доріг на території всієї країни.

Етнічні чистки[ред. • ред. код]

У прагненні очистити в етнічному та релігійному відношенні Анатолію та вважаючи християн неблагонадйними, молодотурецька влада під проводом Ататюрка здійснила етнічні чистки проти грецького та вірменського населення Понтійської області.^{[Джерело?]}

Мовна реформа[ред. • ред. код]

В 1920 турецька мова містила лише 20 відсотків слів тюркського походження. Решта були арабські, перські, французькі. Внаслідок проведеної Ататюрком мовної реформи, 1980 року в турецькій мові залишилося 10 відсотків слів іншомовного походження. Розвиток йшов шляхом відновлення давно забутих слів, осучаснення їх і навіть надання нового змісту^[2]. Реформа включала також перехід з арабського письма, яке погано підходило для відображення турецької фонетики, на латинську абетку.

Освіта[ред. • ред. код]

• Об'єднання всіх органів освіти під єдиним керівництвом (3 березня 1924 року).
• Прийняття нового турецького алфавіту
• Установа Турецького лінгвістичного та Турецького історичного товариств.
• Впорядкування університетської освіти (31 травня 1933 року).
• Нововведення у сфері витончених мистецтв.

Відповідно до Закону про прізвища, 24 листопада 1934 ВНЗТ присвоїло Мустафі Кемалю прізвище Ататюрк.

Ататюрк двічі, 24 квітня 1920 і 13 серпня 1923 року, обирався на пост спікера ВНСТ. Цей пост поєднував у собі пости глав держави і уряду. 29 жовтня 1923 була проголошена республіка Туреччина, і Ататюрк був обраний першим її президентом. Відповідно до конституції, вибори президента країни проводилися раз на чотири роки, і Велике Національні Збори Туреччини обирало Ататюрка на цей пост в 1927, 1931 і 1935 роках. 24 листопада 1934 турецький парламент присвоїв йому прізвище «Ататюрк» («батько турків» або «великий турків», самі турки віддають перевагу другому варіанту перекладу).

Націоналізм і політика тюркізації меншин[ред. • ред. код]

Згідно з Ататюрком, елементами, які зміцнюють турецький націоналізм і єдність нації, є:

• 1. Пакт про національну згоду.
• 2. Національне виховання.
• 3. Національна культура.
• 4. Єдність мови, історії та культури.
• 5. Турецька самосвідомість.
• 6. Духовні цінності.

У рамках цих концепцій, громадянство було законодавчо ототожнено з етнічністю, і всі жителі країни, включаючи курдів, що становили понад 20 відсотків населення, були оголошені турками. Всі мови, крім турецької, були заборонені. Вся система освіти базувалася на вихованні духу турецької національної єдності. Ці постулати були проголошені в конституції 1924 року, зокрема в її статтях 68, 69, 70, 80. Таким чином, націоналізм Ататюрка протиставляв себе не сусідам, а національним меншинам Туреччини, які намагалися зберегти свою культуру і традиції: Ататюрк послідовно будував моноетнічну державу, силою насаджуючи турецьку ідентичність і піддаючи дискримінації тих, хто намагався відстоювати свою самобутність.

Гаслом турецького націоналізму стала фраза Ататюрка: Як щасливий говорить: «я турок!» (тур. Ne mutlu Türküm diyene!) Цей вислів понині написано на стінах, пам'ятниках, рекламних щитах і навіть на горах.

Складніше було з релігійними меншинами (вірменами, греками та євреями), яким Лозаннський договір гарантував можливість створювати власні організації та навчальні заклади, а також користуватися національною мовою. Однак Ататюрк не мав наміру сумлінно виконувати ці пункти договору. Була розпочата кампанія з насадження турецької мови в побуті національних меншин, під гаслом: «громадянине, говори по-турецьки!»; Від євреїв, наприклад, наполегливо вимагали, аби вони відмовилися од рідної мови джудесмо (ладіно) і перейшли на турецьку, що розглядалось як свідчення лояльності державі. Одночасно держава закликала представників релігійних меншин «стати справжніми турками» і на підтвердження цього добровільно відмовитися від прав, гарантованих їм у Лозанні.

Стосовно євреїв це було досягнуто тим, що в лютому 1926 р. газети опублікували відповідну телеграму, нібито послану 300 турецькими євреями в Іспанію (при цьому ні автори, ні адресати телеграми так ніколи і не були названі). Хоча телеграма була відверто фальшивою, євреї не посміли її спростувати. У результаті була ліквідована автономія єврейської громади в Туреччині; її єврейським організаціям і установам довелося припинити або значною мірою згорнути свою діяльність. Їм також суворо заборонялося підтримувати зв'язки з єврейськими громадами в інших країнах або брати участь у роботі міжнародних єврейських об'єднань. Було фактично ліквідовано єврейську національно-релігійну освіту: скасовано уроки єврейської традиції та історії, а вивчення івриту зведено до мінімуму, необхідного для читання молитов. Євреїв не приймали на службу в державні установи, а тих, хто працював у них раніше, при Ататюрку звільнили; в армії євреїв не брали в офіцери і навіть не довіряли їм зброї — військову повинність вони відбували у трудових батальйонах.

Репресії проти курдів[ред. • ред. код]

Після винищення і вигнання християнського населення Анатолії, курди залишалися єдиним великим нетурецьким етносом на території Турецької республіки. У ході Війни за незалежність Ататюрк обіцяв курдам національні права і автономію, за що й отримав їхню підтримку. Але відразу після перемоги ці обіцянки були забуті. Утворені на початку 20-х рр. курдські громадські організації (такі, як зокрема товариство курдських офіцерів «Азаді», Курдська радикальна партія, «Курдська партія») були розгромлені і оголошені поза законом.

У лютому 1925 року почалося масове національне повстання курдів, очолене шейхом суфійського ордену Накшбанді Саїдом Пірані. У середині квітня повстанцям було нанесено рішучої поразки в Генчській долині, керівники повстання на чолі з шейхом Саїдом потрапили в полон і були повішені в Діярбакирі.

Ататюрк відповів на повстання терором. 4 березня були засновані військово-польові суди («суди незалежності»), на чолі яких поставлений Ісмет Іненю.

Суди карали за найменші прояви співчуття до курдів: полковник Алі-Рухи отримав сім років позбавлення волі за висловлені ним в кафе симпатії до курдів, журналіст Уджузу був засуджений до багаторічного ув'язнення за співчуття Алі-Рухи. Придушення повстання супроводжувалося масовими вбивствами і депортаціями мирних жителів; було знищено близько 206 курдських сіл з 8758 будинками, і вбито понад 15 тисяч жителів. За словами сучасника, «турки Мустафи Кемаля в жадобі помсти вбивали курдів з тією ж жорстокістю і лютістю, з якою турки султана вбивали греків, вірмен, болгар». Стан облоги на курдських територіях продовжувалося багато років поспіль. Було заборонено використання курдської мови в громадських місцях, носіння національного одягу. Книги курдською мовою конфісковували і спалювалися. Слова «курд» і «Курдистан» були вилучені з підручників, а самі курди оголошені «гірськими турками», які з невідомої науці причини забули свою турецьку ідентичність. У 1934 р. був прийнятий «Закон про переселення» (№ 2510), за яким міністр внутрішніх справ отримав право змінювати місце проживання різних народностей країни в залежності від того, наскільки вони «адаптувалися до турецької культури». У результаті тисячі курдів були переселені на захід Туреччини; на їх місце заселялися боснійці, албанці та ін.

Відкриваючи засідання меджлісу в 1936 р., Ататюрк заявив, що з усіх проблем, що стоять перед країною, чи не найважливішою є курдська, і закликав «покінчити з нею раз і назавжди». Проте репресії не зупинили повстанського руху: пішли Араратське повстання 1927–1930 рр. на чолі з полковником Іхсанов Нурі-пашею, що проголосив в Араратських горах курдську республіку. Нове повстання почалося в 1936 р. районі Дерсу, населеному курдами-Заза (алавітами), і користувався до того часу значною самостійністю. За пропозицією Ататюрка, питання про «умиротворення» Дерсіма було включене до порядку денного ВНСТ, підсумком чого стало рішення про його перетворення в вілайєт з особливим режимом і перейменування в Тунджелі. Главою особливої ​​зони був призначений генерал Альпдоган. Вождь дерсімських курдів Сеїд Реза направив йому листа з вимогою скасування нового закону; у відповідь, проти дерсімців були спрямовані жандармерія, війська і 10 літаків, які почали бомбардування району. Курдських жінок і дітей, які переховувалися в печерах, замуровували там наглухо або душили димом. Тих, хто вибирався кололи багнетами. Всього, за даними антрополога Мартіна Ван Брюйніссена, загинуло до 10% населення Дерсіма. Однак дерсімці продовжували повстання протягом двох років. У вересні 1937 р. Сеїда Резу виманили у Ерзінджан нібито для переговорів, схопили і повісили; але тільки через рік опір дерсімців було остаточно зламано.

Особисте життя[ред. • ред. код]

Мустафа Кемаль Ататюрк і його дружина Латіфе Ушаклигіль в Адані,1923.

29 січня 1923 він одружився з Латіфе Ушаклигіль (Латіфе Ушакізаде). Шлюб Ататюрка і Латіфе-ханим, яка супроводжувала засновника Турецької республіки у багатьох поїздках по країні, закінчився 5 серпня 1925 року. Причини розлучення невідомі. Рідних дітей у нього не було, зате він узяв 7 прийомних дочок (Афету, Сабіху, Фікрят, Юлкю, Небіе, Рукіе, Зехру) і 1 сина (Мустафу), а також узяв на піклування двох хлопчиків-сиріт (Абдуррахмана та Ісхана). Всім прийомним дітям Ататюрк забезпечив хороше майбутнє. Одна з прийомних дочок Ататюрка стала істориком, інша — першою турецькою жінкою-льотчиком. Кар'єри дочок Ататюрка служили широко пропагованими прикладами емансипації турецької жінки.

Галерея[ред. • ред. код]

Примітки[ред. • ред. код]

Література[ред. • ред. код]

	Мустафа Кемаль Ататюрк у Вікіцитатах?
	Мустафа Кемаль Ататюрк у Вікісховищі?

• Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1974-1985.

Міжнародне визнання та нагороди
Попередник: Хюго Стіннес Німеччина	Людина тижня журналу «Тайм» 24 березня 1923	Наступник: Стефан Санфорд США

п о р Президенти Туреччини Мустафа Кемаль Ататюрк (1923 — 1938) • Ісмет Іненю (1938 — 1950) • Махмуд Баяр (1950 — 1960) • Джемаль Гюрсель (1961 — 1966) • Джевдет Сунай (1966 — 1973) • Фахрі Корутюрк (1973 — 1980) • Кенан Еврен (1982 — 1989) • Тургут Озал (1989 — 1993) • Сулейман Демірель (1993 — 2000) • Ахмет Недждет Сезер (2000 — 2007) • Абдулла Гюль (2007-2014) • Реджеп Таїп Ердоган (з 2014) •

п о р Прем'єр-міністри Туреччини Період війни за незалежність Мустафа Кемаль Ататюрк (1920–1921) • Февзі Чакмак (1921–1922) • Рауф Орбай (1922–1923) • Алі Фетхи Окьяр (1923) Турецька Республіка Ісмет Іненю (1923–1924) • Окьяр (1924–1925) • Ісмет Іненю (1925–1937) • Баяр (1937–1939) • Сайдам (1939–1942) • Сараджоглу (1942–1946) • Пекер (1946–1947) • Сака (1947–1949) • Гюналтай (1949–1950) • Мендерес (1950–1960) • Гюрсель (1960) • Озділек (в.о.) • Ісмет Іненю (1961–1965) • Ургюплю (1965) • Демірель (1965–1971) • Ерім (1971–1972) • Мелен (1972–1973) • Талу (1973–1974) • Еджевіт (1974) • Ирмак (1974–1975) • Демірель (1975–1977) • Еджевіт (1977) • Демірель (1977–1978) • Еджевіт (1978–1979) • Демірель (1979–1980) • Улусу (1980–1983) • Озал (1983–1989) • Бозер (в.о.) • Акбулут (1989–1991) • Їлмаз (1991) • Демірель (1991–1993) • Ердал Іненю (в.о.) • Чілер (1993–1996) • Їлмаз (1996) • Ербакан (1996–1997) • Їлмаз (1997–1999) • Еджевіт (1999–2002) • Гюль (2002–2003) • Ердоган (2003–2014) • Давутоглу (з 2014)