Гай Юлій Цезар
GAIVS IVLIVS CAESAR
Гай Юлій Цезар
Диктатор
Початок правління:	жовтень 49 р. до н. е.
Кінець правління:	15 березня 44 р. до н. е.
Попередник:	немає
Дата народження:	100 до н. е.
Місце народження:	Рим
Дата смерті:	15 березня 44 до н. е.(0-44-03-15)
Місце смерті:	Рим
Діти:	1. донька Юлія Цезаріс (від першого шлюбу) 2. Цезаріон (позашлюбний син від зв'язку з Клеопатрою)
Династія:	Юлії, Юлії-Клавдії
Батько:	Гай Юлій Цезар старший (проконсул Азії)
Мати:	Аврелія Котта

Ю́лій Це́зар (лат. Imperator Gaius Iulius Caesar — Імператор^[1] Гай Юлій Цезар, ˈɡaː.i.ʊs ˈjuː.lɪ.ʊs ˈkaj.sar,^[2]) (* 12 чи 13 липня^[3] 100 до н. е. — 15 березня 44 до н. е.) — давньоримський державний і політичний діяч, полководець, письменник.

Діяльність Цезаря докорінно змінила культурний і політичний вигляд Європи та Середземномор'я і залишила визначний слід в житті наступних поколінь.

Ранні роки[ред. • ред. код]

Гай Юлій Цезар походив із стародавнього і знатного патриціанського роду Юліїв. Він сам з притаманною справжньому римлянові гордістю підносив свій рід до напівлегендарних царів і навіть до богів. Мати Цезаря — Аврелія — була зі стародавнього і знатного, але плебейського роду Авреліїв. Незважаючи на знатність походження, родина Цезаря традиційно була зв'язана з противниками сенатського режиму, з тими, кого вважають представниками демократичного крила. Така традиція могла йти від матері, в роду якої були не тільки консули, але й народні трибуни. Також сестра його батька — Юлія, була одружена зі знаменитим Гаєм Марієм.

У 84 році до н. е. юний Гай Юлій,завдяки Гаю Марію його зобов'язали стати фламіном Юпітера. На цю поважну посаду міг бути обраний лише той, хто належав до патриціанського роду та він не повинен виконувати обов'язки воїна і бути тільки жрецем У тому ж 84 році до н. е. його одружили з Корнелією Циннілою, донькою консула Л. Корнелія Цінни, який залишився після смерті Гая Марія фактично єдиним правителем Риму. Але користуватися привілеями такого становища, як і виконувати тільки обов'язки жреця фламіна Юпітера йому дуже довго не довелося.

Політична діяльність[ред. • ред. код]

У 82 році до н. е. Рим завоювали війська Луція Корнелія Сулли і диктатором став Сулла. Спершу він скасував усі закони, прийняті Гаєм Марієм. Їх прибічники були покарані. Від Цезаря вимагалося розвестись із своєю дружиною Корнелією Цінною,але Цезар не виконав наказу Сулли,тому,що він не хотів бути фламіном Юпітера Найвеличнішого бо це не дозволяло йому стати воїном та полководцем. І тоді ризикуючи бути страченим диктатором Суллою через своє непослушання Цезар вирішив втекти із Риму на своєму любимому коні із рабом-германцем Бургундом та Луцієм Декумієм "хранитель перехрестку,найманий вбивця і названий батько Цезаря". В бігах Цезар дуже сильно захворів лихорадкою і був на грані смерті,саме тоді вирішили повернутись до Риму де Аврелія Котта випросила помилування для своєго сина.

Служба в Азії[ред. • ред. код]

Пізніше,коли Юлія Цезар знайшов як йому випутатись з допомогою Сулли із клятви перед богами нав'язаної Гаєм Марієм "свого жречеського життя" та виїхати з Риму в Малу Азію, де він відбував військову повинність в штабі пропретора Марка Мінуція Ферма. Тут йому також довелося виконувати дипломатичні доручення при дворі віфінійського царя Нікомеда та получити Віфінійський воєнно-морськи флот. У Римі ходили вперті чутки, що Цезар вступив у гомосексуальний зв'язок із Нікомедом та через це получив флот. Звинувачення і глузування в зв'язку з цим епізодом переслідували Цезаря до кінця життя ^[4].

Під час облоги і штурму Мітілени,де він бився із звичайними воїнами в перших рядах когорти він заслужив військову відзнаку — corona civica, громадянський вінок (його плели з листя дуба), за спасіння цілої когорти і знищення великої частини військ противника. У зв'язку з реформами Сулли володар громадянського вінка негайно, незалежно від віку, ставав членом Сенату. Згодом він знаходився в Кілікії, в таборі Сервілія Ісавріка.

Повернення до Риму[ред. • ред. код]

Після смерті Сулли (78 до н. е.) Цезар повернувся в Рим і включився у політичну боротьбу (виступаючи на римському Форумі з промовами проти прихильників Сулли Гнея Корнелія Долабелли і Гая Антонія, що звинувачувалися у здирництві у провінціях Македонія і Греція відповідно). Обидва процеси Цезар програв, але, попри це, отримав популярність як один з найкращих ораторів Риму.

Щоби досконало оволодіти ораторським мистецтвом, Цезар у 75 до н. е. відправився на Родос до знаменитого викладача Аполлонія Молона, в якого перед цим навчався Цицерон. По дорозі він потрапив у полон до кілікійських піратів, за звільнення йому довелося заплатити значний викуп у розмірі п'ятидесяти талантів, і поки його друзі збирали гроші, він більше місяця провів у полоні. Після звільнення він одразу ж зібрав в Мілеті флот, захопив піратську фортецю і наказав розіп'яти захоплених у полон піратів.

62 до н. е. Цезар одержує посаду претора. 61 до н. е.  — управляє Південною Іспанією. 60 до н. е. три видатні політики Риму — Г. Помпей, Марк Ліциній Красс та Юлій Цезар утворили Перший тріумвірат (від слів «тріумф» — три та «вір» — муж). Це був союз, спрямований проти сенату. Триіумвіри поділили між собою керівництво провінціями і домовилися підтримувати один одного.

Користуючись підтримкою колег Юлій Цезар організовував військовий похід у Галлію (територія сучасної Франції). У ході тривалої Галльської війни (58-50 рр. до н. е.) приєднав до Риму величезну територію. Цезар вийшов до протоки Ла-Манш і навіть переправився на Британські острови. Завойовані землі увійшли до складу римської держави як провінції Галлія.

Поки Красс воював з парфянами в месопотамських пустелях, а Цезар придушував повстання в Галлії, Помпей залишався в Римі і все більше впливав на державні справи. Після смерті в 53 році до н. е. Красса Помпей фактично ставав єдиним правителем держави. Політична анархія в Римі підказувала сенатській олігархії необхідність сильної влади. Помпей здавався сенату кращим союзником, ніж Цезар. В 52 році до н. е. Помпей був обраний консулом вперше в римській історії без колеги.

Перемога над Помпеєм[ред. • ред. код]

Див. також: Громадянська війна у Стародавньому Римі (49—45 до н. е.)

У 50 році до н. е. Помпей, наляканий успіхами Цезаря у Галлії, почав схиляти сенат до прийняття рішення про відкликання Цезаря з завойованих земель. 1 січня 49 року до н. е. сенат ухвалив відповідний наказ. Народні трибуни наклали на це рішення «вето» і втекли до Цезаря. У розпорядженні Гая Юлія було лише два легіони (близько 10 тисяч воїнів). Перебуваючи біля кордонів Італії, він розумів, що, перейшовши річку Рубікон, розпочне громадянську війну. Зваживши всі «за» і «проти», зі словами «Жереб кинуто!» — він переправився на той бік річки. Помпей відступив до Греції. У Греції, поблизу міста Фарсал. У 48 році до н. е. відбулася битва двох видатних римських полководців.

Див. також: Битва при Фарсалі 48 до н. е.

Військо Цезаря становили 34 тисячі піхоти і 1 400 вершників, військо Помпея — 60 тисяч піхоти і 7 тисяч кінноти. Помпей втратив 15 тисяч вбитими і 24 тисячі полоненими. Помпей після своєї поразки хотів втекти до короля парфян, але друзі його відрадили, мотивуючи тим, що парфяни після війни з Крассом були дуже вороже налаштовані до римлян. Тоді Помпей поїхав до Єгипту, шукати допомоги в боротьбі з Цезарем. Але, піддавшись вмовинам придворних, молодий єгипетський король Птолемей XIV вирішив не допомогати Помпею, щоб отримати прихильність Цезаря. Назустріч Помпеєві вислали невеликий човен із кількома людьми, які, коли втікач відвернувся, вбили його. Голову Помпея єгиптяни переслали Цезарю. але останній, навпаки, засмутився, що його суперник так марно загинув.

Цезар з-під Фарсала переїхав до Малої Азії, а потім із 25 кораблями поплив до Александрії. В Єгипті він затримався на півроку, щоб отримати гроші, які один із попередніх королів зобов'язався заплатити Римові, а також упорядкувати життя країни. Тоді у єгипетській королівській родині почалася війна за владу. Молодий Птолемей XIV зчепився зі своєю старшою двадцятирічною сестрою Клеопатрою. Цезар став на бік останньої, але єгипетський народ збунтувався. Врятувала Цезаря допомога, яка надійшла з Азії. На той час Цезар вже мав близькі стосунки з Клеопатрою і навіть хотів взяти її собі за жінку. Разом з Клеопатрою він подорожував Єгиптом, а потім, у 46 р. до н. е., вона відвідала Цезаря в Римі. Син Клеопатри і Цезаря дістав ім'я Цезаріон.

У серпні 47 року до н. е. відбулася вирішальна битва між Цезарем і Понтійським царем Фарнаком. Цезаря було проголошено диктатором на 10 років, але щороку він обирався консулом. Тоді «диктатором» називали людину, яка організовує боротьбу проти зовнішнього ворога. Головною метою політики Цезаря було відновлення стабільного життя держави. Він видав ряд законів про устрій міст у провінціях, про безкоштовне роздавання хліба, а також закон проти розкоші, за яким було заборонено користуватися ножами, носити пурпуровий одяг і перли.

Реформи Цезаря[ред. • ред. код]

Цезар необмежено користувався своєю фактичною владою. Його розпорядження вважали за законні акти, а новообрані урядовці складали присягу, що шануватимуть його волю.

Цезар змінив організацію римських урядів. Число преторів збільшив до 16, едилів — до 6, квесторів — до 40. Більше урядовців було потрібно з огляду на великий розмір Римської республіки та її провінцій. Цезар вніс проект реформи законодавства, що спиралося на право Дванадцяти таблиць та едикти преторів, і реформував також управу провінцій, намісниками яких призначав своїх людей.

Змінив він і сенат. Він пам'ятав про всі зневаги, що їх зазнав від сенаторів, тому задумав їх підкорити. Число членів сенату Цезар збільшив до 900 і ввів до нього багатьох своїх старшин, навіть нижчого ступеня, а не раз і чужинців із Галлії та Іспанії. В сенаті він займав перше місце і перше слово, тому відразу надавав тон нарадам. Сенат втратив усяку державну ініціативу і тільки приймав до відома те, що постановив всемогутній диктатор. Не мали значення також народні збори. Цезар не скасував їх, але, як диктатор, мав право скасувати кожну їхню ухвалу, яка йому не подобалася. На народних зборах теж ніхто не відважувався відкрито виступити проти Цезаря.

Намагався Цезар змінити і соціальний устрій Риму. Не боячись непопулярності, він зменшив дотації зубожілому населенню Рима з 300 тисяч на 150 тисяч людей. Так правитель намагався стримати наплив пролетаріату до столиці.

Також Цезар розпочав широку колонізацію Італії. Він викупив багато земель і розселяв на них ветеранів своїх армій та безземельних селян. Нові поселенці розміщувалися в старих оселях по всій країні, для скорішої асиміляції з місцевим селянством. Щоб підтримати сільське населення Італії, Цезар видав розпорядження, згідно з яким в приватних маєтностях принаймні половина робітників має бути із вільних селян, а не невільників. Селянам, які мали великі родини, він визначив окремі нагороди. Цезар взяв також під свою опіку населення італійських міст і видав нові муніципальні закони, що врегулювали міський устрій.

Нові колонії Цезар створював і у провінціях в Галлії, Іспанії, Африці і місцями у Греції та на Сході. За часів його правління в провінції було переселено біля ста тисяч людей. Ця колонізація мала подвійну мету: підняти економічне становище селянства, яке в перенаселеній Італії не могло знайти прожитку, і підсилити романізацію провінцій. Цю політику Цезаря наслідували пізніше всі римські імператори. Мешканцям провінцій він щедро роздавав римське громадянство, щоб у такий спосіб тісніше зв'язати їх з Римською державою.

Щоб звеличити своє володарювання, а також дати роботу безробітним масам, Цезар розпочав велике будівництво в Римі. Він побудував новий форум (ринок), що дістав його ім'я. А серед площі поставив святиню Венери — матері юліанського роду, збоку — величавий судовий будинок, так звану Базиліку Юлія. Для сенату побудував новий будинок для засідань, так звану курію Юлія, бо старіша ратуша згоріла. Також почалося будівництво нового будинку для народних зборів на Марсовому полі, але Цезар не встиг його закінчити. Мав задум Цезар побудувати також великий театр і публічну бібліотеку, в якій хотів розмістити Александрійську бібліотеку Птолемея. Крім архітектурних робіт, Цезар задумував заснувати новий порт в Остії в гирлі Тібру, проектував нові дороги в Італії та провінціях. У своїх широких планах задумував Цезар і розбудову провінцій, і заснування нових міст, навіть заснування другої столиці держави на Сході. А кордони римських володінь хотів пересунути за Дунай, завоювавши германів, скіфів та інші племена.

У 45 році до н. е. за наказом Юлія Цезаря було проведено реформу календаря. Календар у Римі вели спеціальні жреці. За багато років вони так заплутали лік днів, що й самі не могли у ньому розібратися. Тому про римських полководців говорили, що вони завжди перемагали, але ніколи не знали, в який день це трапилось. Найдавніший календар у Римі обчислювали за рухом місяця. Спочатку було тільки десять місяців, а саме 6 місяців по ЗО днів і 4 по 31 дню, так що рік мав 304 дні. Пізніше додано ще два місяці, причому 4 місяці мали по 31 дню (березень, травень, липень, жовтень), лютий — 28 днів, інші місяці — по 29 днів, а весь рік — 355 днів. Через те, що цей календар не погоджувався із сонячним роком, кожні два роки додавали один 31-денний місяць. Ті різнорідні зміни ввели у календарні обчислення нелад і хаос. Тому Цезар, який особисто цікавився астрономією, вирішив запровадити в республіці докладніший єгипетський календар. Цезар запросив до Риму вченого-астронома з Єгипту, щоб той виправив календар. Нормальний рік мав числити 365 днів, а раз на чотири роки мав бути рік із 366 днями. Цей календар від імені Юлія Цезаря дістав назву юліанського. У нас ним користувалися аж до 1918 року. Але і зараз народ не забув юліанський календар, особливо новий рік. Його дати прийнято називати «за старим стилем».

Цезар також ввів реформу дорожнього руху. Правила Цезаря, звичайно, були не досконалі і суттєво відрізнялися від сучасних, але дещо з них використовується і зараз. Наприклад, вулиці з одностороннім рухом.

Зі сходу сонця і до кінця робочого дня (за 2 години до заходу сонця) заборонявся приїзд по Риму колісниць, екіпажів, приватних возів. А іноземці повинні були залишати транспорт за містом і пересуватися тільки пішки або в найманих паланкінах (своєрідне таксі). Щоб правила виконувалися, був створений спеціальний патруль, основне завдання якого було — не допускати сутичок між «водіями».

Вбивство Цезаря[ред. • ред. код]

Незадоволені республіканці підготували заколот. Цезаря вбили 15 березня 44 року до н. е., на засіданні сенату. Коли диктатор сидів на своєму кріслі, один зі змовників попросив його відкликати із заслання свого брата. Цезар рішуче відмовив. Тоді той кинувся на Цезаря, стягнув з нього червону тогу і крикнув: «Чого чекаєте, приятелі?».^[5] Змовник Каска перший ударив Цезаря стилетом у шию. Рана не була глибока й смертельна, і Цезар вирвав стилет з окликом: «Що робиш, проклятий Каско?».^[5] Тоді інші змовники кинулися з усіх сторін із стилетами. Цезар боронився і кричав, але коли побачив одного зі своїх близьких друзів — Брута серед змовників із витягненим стилетом, закрив собі лице тогою і перестав боронитися. Оповідали пізніше, що останніми його словами були: «І ти, Бруте, проти мене?»^[5]. Він упав мертвий під статуєю Помпея, діставши 23 рани, бо кожний змовник заприсягся взяти участь у самосуді.

Вбивство Цезаря відновило громадянські війни у Давньому Римі, спричинило початок занепаду Римської республіки і зародження Римської імперії, яку очолив всиновлений Цезарем Октавіан Август.

Ім'я Цезаря і сьогодні живе у термінах «кайзер» і «цар», а також Юлій (Iulius) у поширеній в багатьох мовах назві липня — July, Juli і т. д.

Гай Юлій Цезар — письменник[ред. • ред. код]

Цезар був не тільки полководцем, а й письменником, одним з найкращих римських прозаїків. З його творів збереглися «Записки про галльську війну» — 7 книг — важливе історичне джерело для вивчення суспільного ладу, побуту й культури кельтських і германських племен І століття до н. е.

А також «Записки про громадянську війну» — 3 книги. Для них характерна продуманість, ясна композиція, проста невимушена розповідь, точна мова, конкретність образів і тонка характеристика, як поодиноких людей, так і цілих народів (особливо галлів).

Із творів Цезаря, які не збереглися до наших днів, найоб'ємнішими були, ймовірніше за все, збірники його промов і листів. Відверто політичний характер мали два його памфлети, які називалися «Auticatones». Гай Юлій написав їх в 45 році до н. е., у таборі при Мунді.

Чисто літературними творами були віршовані авторства Цезаря: «Похвала Геркулесу», трагедія «Едіп», поема «Iter», де описана його подорож із Риму до Іспані в 46 році до н. е.

Існують свідчення і про науковий твір Цезаря у двох книжках — «De analogia». Це граматичний трактат, в якому аналізується відома граматична суперечка між аналогістами і аномалістами і розв'язується на користь перших, тобто, на користь принципу закономірності.

Афоризми та висловлювання[ред. • ред. код]

Alea iacta est (з лат., дослівно — Гральну кістку кинуто, Жереб кинуто) — слова, які нібито промовив Юлій Цезар (лат. Imperator Gaius Iulius Caesar) 10 січня 49 року під час переправи зі своєю армією через річку Рубікон (Північна Італія).

Хронодіаграма життя[ред. • ред. код]

Див. також[ред. • ред. код]

• 18458 Цезар — астероїд, названий на честь діяча^[6].

Примітки[ред. • ред. код]

Література[ред. • ред. код]

	Портал «Історія»
	Гай Юлій Цезар у Вікіцитатах?
	Гай Юлій Цезар у Вікісховищі?

• Утченко С. Л., Юлий Цезарь, М., 1976.
• Голдсуорти А. Цезарь. М.: Эксмо, 2007. 672 стр. 5100 экз.
• Грант М. Юлий Цезарь. Жрец Юпитера. М.: Центрполиграф, 2005. 352 стр. 7000 экз.
• Дуров В. С. Юлий Цезарь. Человек и писатель. Л., Изд-во ЛГУ. 1991. 208 стр. 50000 экз.
• Корнилова Е. Н. «Миф о Юлии Цезаре» и идея диктатуры: Историософия и художественная литература европейского круга. М., Изд-во МГУЛ. 1999.
• Этьен Р. Цезарь. М.: Молодая гвардия, 2009. 304 стр. 5000 экз.

Посилання[ред. • ред. код]

• Басовская Н., Венедиктов А.. «Император во главе республики: Гай Юлий Цезарь». передача «Всё так» на Эхо Москвы. Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 14-03-2011. 

Твори Цезаря

• Твори Цезаря(лат.)
• Гай Юлій Цезар у бібліотеці Максима Мошкова(рос.)