Велике князівство Фінляндське, 1900.

Фінля́ндське генера́л-губерна́торство — адміністративно-територіальна одиниця у складі Російської Імперії (столиця — місто Гельсінгфорс)

Історія[ред. • ред. код]

У 1556—1568 рр. Фінляндія мала у складі Шведського Королівства статус герцогства, у 1568—1808 рр. — великого герцогства (шведський король був одночасно великим герцогом Фінляндським; країна мала власний парламент (дієт), власний прапор — біле полотнище із синім прямим хрестом — і користувалася внутрішньою автономією). З 1581 року стала Великим князівством Фінляндським.

Інкорпорація окремих частин Фінляндії до складу Російської Імперії почалася під час Великої Північної (шведсько-російської) війни 1700—1721 рр. Згідно з Ніштадтським мирним договором 1721 р., Швеція поступилася Російській Імперії частиною шведської Карелії з містом Виборг. За Абоським мирним трактатом 1743, до Імперії Романових перейшла решта шведської Карелії (з містами Вільманстранд, Нейшлот та Фрідрихсгамн). Із цих земель росіяни сформували Виборзьку губернію (згодом була також відома як «Стара Фінляндія»).

Повна інкорпорація Фінляндії до Російської Імперії відбулася після поразки Швеції у війні 1808—1809 рр.

27 березня 1809 р. російський імператор Олександр I, проголосивши себе Великим князем Фінляндським, підписав маніфест про недоторканість дотеперішньої релігії, прав і законів Фінляндії.

28 березня 1809 р. у Порвоо (Борго) відбувся сейм станів Фінляндії, який затвердив персональну унію країни з Російською імперією. Делегати склали присягу Олександру I як Великому князю Фінляндському та ухвалили головні засади державного устрою, після чого сейм не скликали до 1863 р.

Таким чином, Фінляндію було проголошено великим князівством у складі Російської імперії. Її монархами тепер ставали царі з династії Романових, представником яких у Фінляндії був генерал-губернатор. У Санкт-Петербурзі створили міністерство у справах Фінляндії. Цей статус зберігався впродовж понад століття. На практиці це означало досить широку автономію законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

23 грудня 1811 р. імператорським маніфестом до зі складу суто імперських земель до Великого князівства Фінляндського було повернуто територію «Старої Фінляндії» з м. Виборг.

1809—1812 — столицею князівства залишалося місто Або (Турку), потім її перенесено до Гельсінфорсу (Гельсінкі), на 150 км ближчого до Санкт-Петербургу.

Країною поруч з генерал-губернатором керував уряд — Імператорський Фінляндський сенат.

1811 — створено Фінляндський банк.

Вересень 1863 року — цар дозволив регулярно скликати фінляндський сейм (парламент). Його перше засідання відкрив особисто імператор Олександр II промовою, виголошеною по-французьки.

Державною мовою у ВКФ була шведська, у 1809—1863 та 1900—1917 рр. — також російська, з 1883 р. статус державної отримала й фінська.

1860 — за указом Олександра II, на території Великого князівства Фінляндського було введено власну валюту — фінляндську марку (німецької марки тоді ще не існувало). Перед тим грошовою одиницею країни був російський карбованець.

За часів Олександра III та Миколи II Петербург намагався обмежити автономію ВКФ. Було ліквідовано автономні фінські війська, робилися спроби примусити фінляндців до служби в загальноімперській армії, русифікувати освіту та державні установи тощо. Найзатятішим русифікатором Фінляндії був генерал-губернатор М.Бобриков, який 1904 року загинув внаслідок замаху.

Певні зміни настали після російської революції 1905—1907 рр.. 20 червня 1906 фінляндський сейм навіть зміг затвердити конституцію країни (Сеймовий устав) підписом імператора Миколи ІІ.

1906 — замість застарілого станового сейму відбулися вибори до нового демократичного парламенту (Eduskunta), сформованого на засадах загального виборчого права. Саме тоді фінські жінки першими в Європі отримали право голосу на виборах.

Проте 1909 року царським указом конституцію Фінляндії було скасовано, 1910-го — розпущено парламент.

Лютий 1917 — з поваленням Миколи ІІ персональна унія Фінляндії з Росією виявилася автоматично розірваною. Було відновлено конституцію Фінляндії.

Останню спробу придушення автономії Фінляндії зробив російський Тимчасовий уряд у липні 1917 року.

Після жовтневої (листопадової) революції 1917 року в Росії новий фінський парламент 15 листопада перебрав на себе всю владу в країні.

6 грудня 1917 р. сейм проголосив створення незалежного «Королівства Фінляндія», перетвореного 1918 року на Фінляндську Республіку.

22 грудня 1917 р. — уряд РРФСР визнав незалежність Фінляндії (серед підписів під цим декретом був і автограф українського більшовика Григорія Петровського).

Адміністративний поділ[ред. • ред. код]

8 губерній:

• • Або-Б'єрнеборзька (центр — Або)
  • Вазаська (центр — Ніколайстад)
  • Виборзька (центр — Виборг)
  • Куопіоська (центр — Куопіо)
  • Нюландська (центр — Гельсінгфорс)
  • Свято-Міхельська (центр — Санкт-Михель)
  • Тавастгуська (центр — Тавастгус)
  • Улеаборзька (центр — Улеаборг)

Див. також[ред. • ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Category:Grand Duchy of Finland

• Адміністративно-територіальний поділ Російської імперії
• Поділ губерній і областей Російської Імперії
• Кримська війна у Балтійському морі — фінляндський вектор