1 Ескудо Іспанія Срібло Isabella II of Spain (1830- 1904)

Рік монетного двору: 1867 Номінал: ескудо Номери: KM-626.1. Знак монетного двору: Мадрид (шестикутна зірка). Матеріал: срібло (.900) Діаметр: 29,4 мм Вага: 12,96 г

Аверс: Бюст Ізабелли II Іспанської праворуч. Легенда: ISABEL 2a. POR LA GRACIA DE DIOS Y LA CONST. 1867 рік.

Реверс: короновані іспанські герби між Геркулесовими стовпами, прикрашені девізом PLVS VLTRA. Легенда: REINA DE LAS ESPANAS * UN ESCUDO *

Ізабелла II (ісп. Isabel II; 10 жовтня 1830 — 10 квітня 1904) — правляча королева Іспанії («Королева Іспанії» офіційно з 13 серпня 1836 року, Ізабелла II — «Королева Кастилії, Леона, Арагону...» ) Вона була першою і поки що єдиною правлячою королевою Іспанії, хоча іноді її вважають третьою королевою Іспанії, оскільки попередні монархи Леона та Кастилії вважалися королями та королевами Іспанії. Враховуючи також монархів Арагону, вона є четвертою королевою Іспанії.

Ізабелла народилася в Мадриді в 1830 році, була старшою дочкою Фердинанда VII, короля Іспанії, і його четвертої дружини та племінниці Марії Крістіни, яка була неаполітанським Бурбоном, а також внучатою племінницею Марії Антуанетти. Марія Крістіна стала регентом 29 вересня 1833 року, коли її дочка Ізабелла у віці трьох років була проголошена королевою-регентшем після смерті короля.

Ізабелла успадкувала престол, оскільки Фердинанд VII спонукав Генеральні кортеси допомогти йому скасувати салічний закон, запроваджений Бурбонами на початку 18 століття, і відновити старіший закон про престолонаслідування Іспанії. Перший претендент, брат Фердинанда Карлос, боровся сім років, під час неповноліття Ізабелли, щоб оскаржити її титул. Його прихильники та нащадки були відомі як карлісти, а боротьба за престолонаслідування була предметом низки карлістських воєн у 19 столітті.

Трон Ізабелли зберігався лише завдяки підтримці армії. Кортеси, ліберали і прогресисти, які в той же час встановили конституційне і парламентське правління, розпустили релігійні ордени, конфіскували їхнє майно (в тому числі майно єзуїтів) і намагалися відновити порядок у фінансах. Після карлістської війни королева-регент Марія Крістіна пішла у відставку, щоб поступитися місцем Бальдомеро Еспартеро, принцу Вергари, найуспішнішому та найпопулярнішому ізабеллінському генералу, який залишався регентом лише два роки.

Він був вигнаний у 1843 році військовим і політичним pronunciamiento на чолі з генералами О'Доннеллом і Нарваесом, які сформували кабінет під головуванням Хоакіна Марії Лопеса, і цей уряд спонукав Кортеси оголосити Ізабеллу повнолітньою в 13 років. Через три роки партія Модерадо або кастильські консерватори змусили свою шістнадцятирічну королеву вийти заміж за свого першого двоюрідного брата Франсіско де Асіса де Борбона (1822–1902) того самого дня (10 жовтня 1846), коли її молодша сестра, інфанта Луїза Фернанда, вийшла заміж за Антуана д'Орлеанський, герцог Монпансьє.

Ці шлюби влаштовували Францію та Луї Філіпа, короля Франції, який ледь не посварився з Британією. Але шлюби не були щасливими; Ходили постійні чутки, що мало хто з дітей правлячої іспанської королеви були зачаті від її короля-консорта, який сумував бути гомосексуалістом. Наприклад, карлістська партія стверджувала, що спадкоємець престолу, який пізніше став Альфонсом XII, був зачатий капітаном гвардії Енріке Пуч-і-Мольто.

Ізабелла правила з 1843 по 1868 роки, період палацових інтриг, чорних сходів і передпокоїв, казармових змов, військових pronunciamientos для досягнення цілей політичних партій — Модерадо, які правили з 1846 по 1854, Прогресистів з 1854 по 1856, Ліберального Союзу з 1856 по 1863 рік. У цей час королева Ізабелла була зайнята досягненням монархічного реваншу проти Мексики, підтримуючи спільно з Францією Габсбурзько-Орлеанську імперію, використовуючи королівських осіб Максиміліана Габсбурга та Шарлотту Бельгійську, як Максиміліан I і Карлота. Мексики. Модерадос і ліберали Союзу швидко змінили один одного і не допустили прогресистів, посіявши таким чином насіння для революції 1868 року.

Ізабелла часто втручалася в політику норовливим, безсовісним способом, що робило її дуже непопулярною. Вона виявляла найбільшу прихильність своїм реакційним генералам і державним діячам, а також церкві та релігійним орденам і постійно була знаряддям корумпованих і марнотратних придворних і фаворитів, які створили погане ім'я її двору. Вона виїхала у вигнання наприкінці вересня 1868 року після того, як її генерали модерадо чинили незначний опір, який був розгромлений у битві при Алколеї маршалами Серрано та Примом. Іншими подіями її правління були війна проти Марокко (1859), яка закінчилася вигідним для Іспанії договором і передачею частини марокканських територій; безрезультатна війна островів Чинча проти Перу та Чилі; напруженість у стосунках із США; повстання за незалежність на Кубі та в Пуерто-Ріко; і певний прогрес у громадських роботах, особливо на залізницях, і невелике покращення у торгівлі та фінансах.

Її вигнання допомогло спричинити франко-прусську війну, оскільки Наполеон III не міг прийняти можливість того, що німець, принц Леопольд Гогенцоллерн-Зігмарінген, може замінити Ізабеллу, династку іспанських Бурбонів і два покоління від її діда Філіпа, який народився у Франції. V Іспанії.

Ізабелла була спонукана зректися престолу в Парижі 25 червня 1870 року на користь свого сина, Альфонсо XII, і справа реставрації була продовжена. Вона залишила свого чоловіка в березні минулого року і продовжувала жити у Франції після реставрації в 1874 році. Під час одного з її візитів до Мадрида під час правління Альфонса XII вона почала інтригувати зі столичними політиками, і її безперечно попросили. знову виїхати за кордон. Вона прожила в Парижі до кінця свого життя, рідко виїжджаючи за кордон, за винятком кількох візитів до Іспанії. Під час вигнання вона зблизилася зі своїм чоловіком, з яким підтримувала неоднозначну дружбу аж до його смерті в 1902 році. Її останні дні були позначені подружніми проблемами її молодшої дочки. Вона померла 10 квітня 1904 року і похована в Ескоріалі.