10 Крона Королiвство Угорщина (1000-1918) Золото Франц Иосиф I (1 ...

1911, Королівство Угорщина, Франц Йосиф I. Золота монета 10 крон. Привабливий шрифт із святою короною Св. Стефана та ангелами Номінал: 10 крон Місце монетного двору: Кремніц (KB) Посилання: Friedberg 252, KM-485. Матеріал: золото (.900) Діаметр: 19 мм Вага: 3,38 г

Аверс: Коронований угорський королівський герб, який тримають крилаті ангели, позначка монетного двору (KB) унизу. Легенда: MAGYAR KIRALYSAG / 10 KORONA Переклад: «Угорське королівство / 10 крон»

Реверс: Фігура Франца Йосипа I стоїть, у короні Св. Стефана, накидці, посоху та кулі з подвійним угорським хрестом. Легенда: FERENCZ JÓZSEF I . К . А . CS . ÉS M . H . S . D . О. AP . КІР . 1911 рік

Корона (osztrák-magyar korona) була офіційною валютою Австро-Угорської імперії з 1892 року (коли вона замінила форинт у рамках прийняття золотого стандарту) до розпаду імперії в 1918 році.

Священна корона Угорщини (Magyar Szent Korona, лат. Sacra Corona), також відома як корона Святого Стефана, є єдиною відомою сьогодні короною зі «святим» атрибутом. Коронаційні знаки Угорщини складаються зі Святої Корони, скіпетра, кулі та мантії. Починаючи з дванадцятого століття, королі коронувалися короною, що збереглася досі. На кулі зображено герб угорського короля Кароля Роберта Анжуйського (1310-1342); інші знаки можна пов'язати зі святим Стефаном. Корона була прив’язана до Земель Корони Святого Стефана (іноді Sacra Corona означало Землю, Карпатську улоговину, але означало також і коронаційне тіло). (див. докладніше: Доктрина Святої Корони) Жоден король Угорщини не вважався справді легітимним без коронації. В історії Угорщини нею було короновано більше п’ятдесяти королів (два королі, які не були так короновані, — Сигізмунд Йоганн II та Йосиф II).

Франц Йосиф I (англ.: Francis Joseph) імператор Австрії, король Угорщини (1830-1916), народився у Відні. Останній значний монарх Габсбургів.

Франц Йосиф був старшим сином ерцгерцога Франца Карла (Франциска Карла), який був братом і спадкоємцем австрійського імператора Фердинанда I. Оскільки його батько відмовився від права на престол, Франц Йосиф став імператором, коли Фердинанд зрікся престолу ближче до кінця революції 1848 рік.

На той час, коли Франц Йосиф вступив на престол, позиції Австрії як європейської «великої держави» вже серйозно погіршувалися. Три зовнішні фактори сприяли занепаду Австрії.

1. -- «Зрада» Австрії Росії в Кримській війні (1853-1856) серйозно зашкодила австро-російським відносинам. Тривала російська злопам'ятність стала чинником липневої (1914) кризи, яка призвела до початку Першої світової війни.

2. -- Об'єднання Італії створило нову загрозу для імперії. У наступне десятиліття Австрія втратила майже всі свої італійські володіння, такі як Ломбардія та Венеція.

3. -- Посилення домінування Пруссії в Німецькому союзі та поразка Австрії в австро-прусській війні в 1866 році. Об'єднання Німеччини в 1871 році зробило Австрію меншою з двох німецьких держав.

Австрія була ослаблена цими поразками. У Франца-Йосифа не було іншого вибору, як вести переговори з Угорщиною щодо її вимог автономії. Австрія та Угорщина домовилися про створення дуалістичної монархії, в якій обидві країни будуть рівноправними партнерами. Під імперією Австро-Угорщини, як її називали після 1867 року, Угорщина мала повну незалежність у внутрішніх справах, але дві країни діяли спільно у зовнішніх справах. (Цей факт сприяв повільності реакції AH на вбивство Франца Фердинанда).

Того ж року Франц Йосип і Єлизавета були офіційно короновані королем і королевою Угорщини. (Франц Йосиф одружився з Єлизаветою, дочкою герцога Максиміліана Баварського, у 1854 році. У них був один син, Рудольф, і три дочки.) Як подвійний монарх, Франц Йосиф планував надати певну форму самоврядування австрійським слов’янам, але німецька та угорська еліти, які фактично контролювали імперію, виступали проти будь-якого розподілу влади. Невдоволення австрійських чехів і сербів, що виникло в результаті, ще більше послабило королівство Габсбургів і спричинило посилення тертя з Росією, яка відстоювала справу слов'янських народів Європи.

Останні роки життя Франца-Йосифа були відзначені низкою трагедій у його родині. У 1889 році його єдиний син і спадкоємець престолу, ерцгерцог Рудольф, покінчив життя самогубством; Другий молодший брат Франца Йосипа, Карл Людвіг, помер у 1896 році від хвороби через погану воду, яку він пив під час паломництва до святих земель; у 1898 році Єлизавета була вбита італійським анархістом.

Успадкування австрійського престолу не було простим. Після самогубства єдиного сина Франца-Йосифа Рудольфа, наступним у черзі став би молодший брат Франца-Йосифа Максиміліан. Проте Максиміліана було страчено розстріляним у Мексиці в 1867 році після 3-річного правління імператором Мексики. Старший син Карла Людвіга, Франц Фердинанд, змінив Рудольфа в якості спадкоємця престолу. Франц Фердинанд був убитий сербським націоналістом у Сараєво в червні 1914 року. Це вбивство прискорило кризу, яка призвела до початку Першої світової війни.

Франц Йосип помер 21 листопада 1916 р. Він не дожив до поразки Австрії у війні. Його внучатий племінник Карл I посів трон на два роки, але був останнім монархом Габсбургів.

Вільям служив в армії з 1814 року, воював проти Наполеона I під час наполеонівських воєн і був дуже хоробрим солдатом. Він воював під керівництвом Блюхера в битвах при Ватерлоо і Ліньї. Він також став чудовим дипломатом, беручи участь у дипломатичних місіях після 1815 року.

Під час революцій 1848 року Вільям успішно придушив повстання, спрямоване проти його старшого брата короля Фрідріха Вільгельма IV. Використання гармат зробило його непопулярним у той час і принесло йому прізвисько Kartätschenprinz (Принц дроби).

У 1857 році Фрідріх Вільгельм IV переніс інсульт і став розумово неповноцінним на все життя. У січні 1858 року Вільям став принцом-регентом свого брата.

2 січня 1861 року Фрідріх Вільгельм помер, і Вільгельм зійшов на престол як Вільгельм I Прусський. Він успадкував конфлікт між Фрідріхом Вільгельмом і ліберальним парламентом. Його вважали політично нейтральною людиною, оскільки він менше втручався в політику, ніж його брат. Проте Вільям знайшов консервативне вирішення конфлікту: він призначив Отто фон Бісмарка на посаду прем'єр-міністра. Відповідно до прусської конституції прем'єр-міністр був відповідальний виключно перед королем, а не перед парламентом. Бісмарку подобалося розглядати його робочі стосунки з Вільгельмом як відносини васала свого феодального начальника. Тим не менш, саме Бісмарк фактично керував політикою, як внутрішньою, так і зовнішньою; кілька разів він домігся згоди Вільяма, погрожуючи піти у відставку.

Після франко-прусської війни Вільгельм був проголошений німецьким імператором 18 січня 1871 року у Версальському палаці. Титул «Німецький імператор» був ретельно обраний Бісмарком після обговорення до (і після) дня проголошення. Вільгельм неохоче прийняв цей титул, оскільки він віддав би перевагу «імператор Німеччини», що, однак, було неприйнятним для федеративних монархів, і також сигналізував би про претензії на землі за межами його правління (Австрія, Швейцарія, Люксембург тощо). Титул «імператор Німеччини», запропонований у 1848 році, все одно був виключений із самого початку, оскільки він вважав себе обраним «благодаттю Бога», а не народом, як у демократичній республіці.

Цією церемонією Північнонімецький союз (1867-1871) було перетворено на Німецьку імперію («Kaiserreich», 1871-1918). Ця імперія була федеративною державою; імператор був главою держави та президентом (primus inter pares — перший серед рівних) федеративних монархів (королів Баварії, Вюртемберга, Саксонії, великих герцогів Бадена та Гессену тощо, не забуваючи про сенати вільні міста Гамбург, Любек і Бремен).

11 травня 1878 року Макс Гедель провалив замах на Вільяма в Берліні. Друга спроба була зроблена 2 червня 1878 року анархістом Карлом Нобілінгом, який поранив Вільяма перед самогубством. Ці спроби стали приводом для запровадження антисоціалістичного закону, який був введений урядом Бісмарка за підтримки більшості в рейхстазі 18 жовтня 1878 року з метою боротьби з соціалістичним і робітничим рухом. Закони позбавили Соціал-демократичну партію Німеччини легального статусу; вони заборонили всі організації, робітничі масові організації, соціалістичну і робітничу пресу, постановили конфіскацію соціалістичної літератури, піддали соціал-демократів репресіям. Дія законів продовжувалася кожні 2-3 роки. Незважаючи на таку політику репресій, соціал-демократична партія посилила свій вплив у масах. Під тиском масового робітничого руху 1 жовтня 1890 закони були скасовані.

У своїх мемуарах Бісмарк описує Вільяма як старомодного, ввічливого, безпомилково ввічливого джентльмена та справжнього прусського офіцера, чий здоровий глузд час від часу підривався «жіночими впливами».