| Георг III | |
|---|---|
| Dei Gratia Magnæ Britaniæ Franciæ et Hiberniæ Rex Fidei Defensor | |
 |
|
| Король Великої Британії | |
| Правління | 1760-1820 |
| Коронація | 22 вересня 1761 |
| Попередник | Георг II |
| Наступник | Георг IV |
| Інші титули | Король Франції Король Ірландії Король Ганноверу |
| Біографічні дані | |
| Імена | George William Frederick (Георг Вільям Фредерік) |
| Дата народження | 4 червня 1738 |
| Норфолк Гауз, Вестмінстер | |
| Дата смерті | 29 січня 1820 (81 рік) |
| Замок Віндзор, Беркшир | |
| Місце поховання | Віндзорський замок, Англія |
| Дружина | Кароліна Ансбах |
| Діти | Георг, Фредерік, Вільгельм, Шарлотта Вюртемберзька, Едуард, Августа Софія, Єлизавета, Ернест Август, Август Фредерік, Адольф, Марія, Софія, Октавій, Альфред, Амелія |
| Династія | Гановери |
| Батько | Фредерік Принц Уельський |
| Мати | Августа Саксен-Готська |
.svg) |
|
 |
|
Георг III (англ. George William Frederick; *4 червня 1738 - †29 січня 1820) — король Великої Британії та Ірландії з 25 жовтня 1760 до смерті в 1820 р. Стиль його правління був твердим та агресивним, король нав'язував урядам свої рішення, а у випадку незгоди без вагань відправляв їх у відставку. До кінця 1770-х він домігся того, що став управляти сам. Відносини з парламентом складалися важко. І проблема знайти надійного й знаючого першого міністра була вирішена тільки із призначенням Вільяма Пітта-молодшого в 1774 році. Стосовно короля він поводився шанобливо, але твердо, і Георгу довелося примиритися з його владою. В 1776 році американські колонії оголосили про свою незалежність від Великобританії, і Георг почав проти них завзяту війну. Поразка у війні так вплинула на Георга, що він навіть грозив відректися від престолу та виїхати у своє Ганноверське курфюрство, але погрози не справили на англійців ніякого враження.
Зміст
Титули[ред. • ред. код]
З 1801 року країна стала офіційно йменуватись не Королівством Велика Британія, а Сполученим Королівством (англ. United Kingdom); цього ж року Георг III (в рамках тимчасової нормалізації стосунків з республіканською Францією) зрікся суто формального титулу «Король Франції», який використовували всі англійські, а потім і британські королі з часів Столітньої війни. У 1814 році (коли Георг був уже невиліковно хворим, та було чинним регентство) статус Ганновера було піднято з курфюрства до королівства, відповідно Георг III став того самого року першим королем Ганновера.
Походження[ред. • ред. код]
Онук Георга II, старший син Фредеріка Льюїса, принца Уельського, який помер за життя батька у 1751 році. Після цього 12-річний принц Георг сам став принцом Уельським, а після смерті діда у 1760 році вступив на престол. Він був першим монархом Ганноверської династії, хто народився у Великій Британії; на відміну від батька, діда й прадіда, англійська мова для нього була рідною. У Німеччині він ніколи не був.
Політичні події царювання[ред. • ред. код]
Вихований під керівництвом лорда Бьюта в антивігських принципах, молодий король негайно після вступу на престол (у 1760 році) наважився зламати силу вігської партії. За допомогою «друзів короля» Пітт (Вільям Пітт Старший) був усунутий від влади (1761), та результати його політики було зруйновано Паризьким миром (1763). Однак некомпетентність лорда Бьюта відтягнула торжество торізму, й Георг був змушений навіть знову допустити до влади вігів (міністерство Рокінгема, 1766). Нарешті Пітт, зведений у лорди з титулом графа Четема, порвав із вігами й погодився прийти на допомогу королю; але нервовий розлад невдовзі змусив його піти, йна чолі правління постав герцог Графтон, який провадив політику послаблення партій та посилення влади корони. У 1770 році Георг, який ще не втратив свою популярність, призначив першим міністром лорда Норта, який став слухняною зброєю в руках короля. Настала доба бідувань і ганьби, надзвичайних заходів, залякування опозиції.
Американська революція[ред. • ред. код]
Політика репресій щодо американських колоністів була популярною в Англії, поки за оголошенням війни не відбулась здача Бургойна під Саратоґою і втручання Франції (1778). Норт хотів було відмовитись від влади на користь лорда Четема, але Георг не захотів «володіти короною, будучи у кайданах». Збудження у суспільстві зростало; в Америці невдача йшла за невдачею; дома невдоволення мас вилилось у гордонівських бунтах (1780).
Конфлікт корони з парламентом[ред. • ред. код]
Деннінг запропонував свої знамениті резолюції стосовно збільшення впливу корони. За посередництва лорда Терло Георг спробував досягнути згоди з опозицією, але зазнав цілковитої невдачі внаслідок здачі армії лорда Корнуолліса. У березні 1782 року Норт вийшов у відставку. Ще одного разу король потрапив під ненависну йому владу вігів. Але час короткого другого міністерства Рокінгема він був змушений погодитись на визнання американської незалежності, і хоча вбачав лорда Шелберна більш поступливим, проте коаліція Фокса й Норта, що утворилась у 1783 році, вступила в управління з явним наміром зламати королівську владу. Георг наважився апелювати до країни: через неконституційне застосування свого особистого впливу у палаті лордів він домігся того, що внесений Фоксом East India Bill було відкинуто. Міністри вийшли у відставку й після того, як Пітт Молодший, новий перший міністр, мужньо витримав боротьбу з більшістю у палаті громад, парламент було розпущено (1784). Вибори констатували повну перемогу корони над вігською олігархією. Настав період значного матеріального прогресу, упродовж якого чудове управління Пітта принесло короні велику популярність. У 1789 році у короля почався розумовий розлад, але він невдовзі видужав.
Боротьба із Францією[ред. • ред. код]
Вибух французької революції налякав навіть більшу частину невдоволених королем вігів та схилив їх надати підтримку трону. За схвалення вищих класів король та його міністри вступили до боротьби з Францією, долучившись до європейської коаліції. Тягар, покладений цим самим на націю, швидко зробив війну украй непопулярною, а разом з нею і короля. Тим не менше війна тривала. В Ірландії спалахнуло повстання, яке Пітт хотів загасити емансипацією католиків; король не дав своєї згоди на такий захід, посилаючись на те, що це було б з його боку порушенням коронаційної присяги, та, зустрівши тверду рішучість міністра, був змушений прийняти його відставку (березень 1801). Георг удруге стикнувся з божевіллям, але невдовзі одужав. Наступник Пітта, Аддінгтон, уклав у березні 1802 року Амьєнський мир, проте у травні 1803 року війна відновилась. Серед дієвих приготувань до відбиття французів король знову на деякий час став жертвою божевілля. Неспроможність Аддінгтона набридла і парламенту, і народу, й вони почали вимагати повернення до влади Пітта. Розпочались перемовини. Пітт хотів сформувати уряд на широких засадах; але король не погодився включити до нього Фокса, який особисто йому не подобався, й було утворено суто торійський уряд. Боротьба з Наполеоном тривала без великих успіхів. Коли помер Пітт (1806), король всупереч своєму бажанню був змушений визнати Фокса та Гренвілла як вождів «міністерства всіх талантів». Гренвілл, послаблений смертю Фокса, спробував висунути знову претензії католиків у формі скромного заходу полегшення офіцерам доступу до армії та флоту. Король зажадав від міністерства відмови від білля. Міністри підкорились, але всупереч бажанню короля не відмовились від права знову порушити це питання за сприятливіших умов — й були звільнені у відставку. Їх місце зайняло міністерство герцога Портленда, фактичним главою якого був Персіваль. Ненормальний стан суспільства виразився ще раз у схваленні виборцями неконституційного образу дій короля (1807). Міністерство, незважаючи на низку помилок і невдач у зовнішній політиці, не було скинуто, оскільки мало на своєму боці надто значну більшість; згодом завдяки діям Веллінгтона в Іспанії його становище стало ще міцнішим. У 1811 році король став безнадійно схибленим, ще й осліпнув: управління країною перейшло до рук регента.
Особисте життя[ред. • ред. код]
З 1789 року король страждав від нападів спадкової обмінної хвороби порфирії[1], під час яких був цілком несамовитим; з 1811 року над сліпим королем, перебіг хвороби якого став неповоротним, було встановлено регентство; принцом-регентом став його старший син, Георг, принц Уельський. Георг III, який втратив розум, згас за дев'ять років, на 82-му році життя. Георг так і не дізнався про те, що він став королем Ганновера (1814), про завершення наполеонівських війн, про смерть онуки Шарлотти (1817) й дружини (1818).
Георг III був одружений (з 1761 року) з принцесою Шарлоттою Мекленбург-Стреліцькою; шлюб цей був вдалим (у короля, на відміну від його безпосередніх попередників та наступників, не було коханок). Георг був також найбільш багатодітним британським королем за всю історію: у нього й Шарлотти народилось 15 дітей — 9 синів і 6 дочок (королева Анна була вагітна 18 разів, але живими народила тільки 7 дітей, які всі померли у дитинстві).
Пам'ять[ред. • ред. код]
У мітсі Бротон-ін-Фернесс встановлено обеліск на честь Георга III.
Нащадки Георга III[ред. • ред. код]
Література[ред. • ред. код]
- «Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона»: В 86 томах (82 т. и 4 доп.). — СПб.: 1890—1907 гг. (рос.)
Примітки[ред. • ред. код]
| Попередник Георг II |
.svg) |
Король Великої Британії 1760-1820 |
|
Наступник Георг IV |
| Попередник — |
 |
Король Ганноверу 1814-1820 |
|
Наступник Георг IV |
| Попередник Георг II |
.svg) |
Король Ірландії 1760-1801 |
|
Наступник — |
| Попередник Георг II |
 |
Король Франції титулярний 1760-1820 |
|
Наступник — |
|
|||||||||||
.svg){kind=small}
